Про деякі абсурди нашої галузі

Віктор Охріменко, головний лікар Холминської лікарні.
Корюківський район Чернігівської обл.

У чудової поетеси з Корюківщини Ольги Лантух є такі віршовані рядки:

«Зламався телевізор у тітки Насті,
А телефон далеко — не дійти,
Та й той мовчить.
Та це ще не нещастя —
Страшніше захворіти і злягти...»

І справді, старенькій сільській людині лишається все менше шансів потрапити на лікарняне ліжко, «підремонтуватися». Про це свідчить статистика скорочень ліжкового фонду в будь-якому сільському районі. Щоправда, замість скорочених стаціонарів впроваджуються новітні модернові «технології» денних стаціонарів. Але така форма лікування більше підходить для молодих, а старенькі дідусь чи бабуся з пневмонією, інсультом, радикулітом, тромбофлебітом не дуже й находяться пішки на відстань від 2 до 20 км щоденно.

Сільські лікарі часто чують «компетентний» окрик згори: «Не лікуйте в стаціонарах старих, нехай ними займаються соціальні служби!» Але молодих майже не залишилось у селах. Потихеньку розвалюються колективні господарства, школи, дитсадки, лазні. Село активно вимирає, спивається, деградує, тікає в обласні центри і до Києва.

Чимало стареньких були б не проти опинитися під крилом соцзабезу, бо фінансування цієї служби чомусь на порядок вище, аніж медицини. На харчування одного хворого в сільській лікарні витрачається 1,4—1,6 грн. на день (майже половина цієї вартості — це продукти, які персонал лікарні заготував методом «самозабезпечення»). Кошти на медикаменти виділяються лише у разі надання невідкладної допомоги (на одного сільського мешканця — 5—10 к. на місяць). Тоді як у будинку-інтернаті лише на харчування психохроніків на одного підопічного витрачається 10—15 грн. на день, і це без урахування вартості продуктів, які поповнюють раціон, з власного підсобного господарства), а ще 50—100 грн. на місяць на ліки. Виникає резонне запитання: чому дідусь із мозковим інсультом у лікарні отримує від держави у 10 разів менше медикаментів і харчування, ніж дідусь зі старечою недоумкуватістю в соцзабезівському будинку-інтернаті? Вони що, не громадяни однієї держави?

Прикладів абсурдності у медичній галузі безліч. Нинішній стан нашого суспільства красномовно свідчить про високий рівень суспільного хаосу і викликає відчуття гіркоти. А щодо сільської медицини, то ці відчуття підсилюються враженням марноти і безсилля.

Хіба нормальною є та ситуація, коли передбачені законом комунальні пільги медикам у сільській місцевості роками не реалізуються? Раніше аргументували тим, що для медицини на селі бракує грошей, а останнім часом розводять словесно-крючкотворну еквілібристику: виявляється, «селище» чи «селище міського типу», в яких може навіть не бути газифікації і нормальних доріг, — то вже не село, а отже пільги не належать. Пільги передбачено для тих, хто живе у «квартирах», а оскільки медикам в селі доводиться жити у звичайних хатах — вибачайте, «не належить». Ніхто тих пільг і не просив би, якби хоча б заробітна плата була пристойною, але вона в українських медиків чи не найнижча в світі. У цивілізованому світі вважається: якщо працівник отримує менш як 3 долари США за годину — це геноцид. Тоді як назвати ставлення до українського лікаря, якому держава платить 60—70 центів за годину? Навіть у Росії і Білорусі зарплата медика в 5 (!) разів вища. Тож чи треба дивуватись, що забезпеченість лікарями на селі становить менше 70—80%, до того ж третина їх — люди пенсійного віку, і з часом цей показник погіршується.

Досі не було проблем із середнім медперсоналом, а тепер і його не вистачає, особливо фельдшерів на ФАПах малих сіл. «Плинність кадрів» — це дуже м'який вираз. Люди просто тікають, ідунь на пенсію «за вислугу», досягнувши 20—25 років медичного стажу. Це люди, які досягли піку своєї професійної зрілості. Вдома вони не сидять, всі знаходять собі ще якийсь приробіток (сторожами, приймальниками молока, страхагентами тощо). Таке «сумісництво» держава дозволяє, а чому не дозволити людині отримувати оту зароблену мізерну пенсію і ще якийсь час попрацювати за фахом?

Отих «чому» можна навести десятки, та чи дасть на них хтось відповідь?

Болото нашої вітчизняної медицини глибшає і ширшає. То невже вихваляти його, як отій жабі? Добрих новин, особливо у сільській медицині, майже немає, а про проблеми й недоліки можна говорити й говорити. Може, варто подавати їх у формі, запропонованій КВНівською командою «Вечірній квартал», де негатив подається бадьоро і піднесено, як позитив? Наприклад: «У такому-то районі не працюватиме ще один ФАП! Це дасть змогу місцевому бюджету заощаджувати на зарплаті фельдшера 500 грн. щомісяця». Або: «Президент та міністр охорони здоров'я поставили свічку «за здравіє» народу і одужання хворих у церквах московського патріархату, оскільки більш дієвих заходів вжити не можуть». Або: «Триває всенародний збір коштів методом толоки на будівництво лікарні, бо державне будівництво неможливе через неадекватне фінансування» (ой, який толерантний вираз).

Ось наші вільні засоби масової інформації (особливо телебачення) і відводять душу, розповідають про проблеми й негаразди в медичній галузі, тільки чомусь звинувачують в усьому пересічних медиків-практиків: то хтось з української «еліти» поїхав лікуватися «за бугор», бо вітчизняні медики недолугі, то педіатри роблять дітям щеплення неякісні чи й шкідливі, то акушери викрадають у батьків і перепродують новонароджених, то гінекологи абортивний матеріал на стовбурові клітини розтягують з метою збагачення, то терапевти принижують хворих, вказуючи в лікарняному їхній діагноз (грип чи геморой) тощо. Вільній пресі в демократичній країні дозволено смакувати цю медичну «полуничку», а наше міністерство оперативно на все це реагує, спускає вниз накази, постанови, програми. Як наслідок, маємо блокування розвитку новітніх медичних технологій з використанням стовбурових клітин. Нові інструкції ще більше ускладнили проведення щеплень нашими засмиканими педіатрами, в лікарняних не вказують діагнозу (навіть ГРЗ), маніяків не мають права затримувати в психдиспансері, асоціальні типи, хворі на туберкульоз, сифіліс в активних формах, вільно розгулюють серед людей, розносячи заразу, хірурги, гінекологи й інші лікарі не мають доступу до інформації, чи є в їхніх пацієнтів ВІЛ-інфекція, тощо.

Телевізійним каналам замість того, щоб рекламувати алкогольні напої через кожні 10—15 хвилин, краще б крутити ролики на санітарно-просвітницьку тематику про здоровий спосіб життя, необхідність флюорообстеження, потрібність донорства тощо, звільнивши медиків від самодіяльного «санбезпросвіту». Але наше телебачення навіть у програмах, заявлених як саносвітні, й устами зайнятих професорів з доцентами хвацько рекламує недешеві імпортні препарати.

Нашим ЗМІ взяти б та провести журналістське розслідування не про те, хто новий коханець у чергової шоу-зірки чи скільки коштує нове авто в якогось «народного» депутата, а, приміром, про те, де застряг обіцяний закон про обов'язкове медичне страхування, чи чому в Києві донору за 100 мл зданої крові пропонують 70 грн. і бажаючих здати кров небагато, а на периферії, в селі, за таку ж кількість крові пропонують лише 17 грн. Що, ми не в одній державі живемо? Чи коли вже буде введено для медиків оту багатостраждальну Єдину тарифну сітку. Або чому головний лікар ЛПЗ не має змоги у межах фонду зарплати самостійно регулювати кількість і якість штатних посад, упровадити контрактну форму оплати праці, преміювати працівника старанного й досвідченого чи й покарати гривнею за нехлюйство і несумлінність? Чому головний лікар має відповідати за труби, цеглу, шифер, енергоносії, протипожежну безпеку та інші господарські проблеми, розв'язувати які його ніхто не вчив? І найголовніше питання: а чи потрібна взагалі державі державна медицина, чи, може, час накласти мораторій на деякі статті Конституції, які всеодно не виконуються?

Може, хоч журналісти через свої ЗМІ зможуть якось вплинути на дуже зайнятих своїми справами державних мужів, бо медики з притаманними їхній гуманній професії інтелігентністю, толерантністю, законослухняністю, м'якістю (та іншими непрестижними в наш час якостями) вже котрий рік безрезультатно намагаються, зокрема і через газету «Ваше здоров'я», слізними проханнями впливати на байдужість, а то й хамство державної влади.

Та, мабуть, нашим медикам ніхто не допоможе — «ні Бог, ні цар і ні герой». їхня людяність обертається проти них самих. Здається, вже настав час самим змінювати правила гри...

Джерело: Ваше здоров’я, 13 квітня 2007 року, №14.